Микола Усатий: «Я майже щаслива людина»

Микола Усатий: «Я майже щаслива людина»

Суддя Кіцманського районного суду Микола Усатий у ці дні урочисто відзначає своє 65-річчя…

Спілкуючись в ювілейні дні із працівниками суду та гостями, які прийшли чи приїхали привітати свого колегу-однодумця, наставника із знаменною у житті датою,  Микола Васильович принаймні так «розшифровував» свою позицію...

          - Адже здобути омріяний фах та практично все своє свідоме життя пропрацювати у судовій системі, кожного дня відчуваючи, що причетний до відновлення справедливості, до формування у громадян правової свідомості, до захисту конституційних прав та свобод своїх земляків – хіба це не щастя?  Причому, особливу насолоду відчуваю, коли у судовому засіданні по цивільній справі приймаю  цілком законне рішення, яким допомагаю престарілим пенсіонерам відновити порушене їх право, наприклад на житло чи земельний надів, захистити від насильницьких дій сусідів, синів чи односельців. Приємно, коли людина, полишаючи зал судового засідання, щиро дякує тобі за пораду, за справедливість.

         Навпаки ж, іноді серце стискається від болю, коли розглядаю справу про розлучення чи несплату колишнім чоловіком аліментів на утримування свого ж малолітнього сина чи доньки. Прикро, що розпадається сім’я, коли дітки залишаються у неповних родинах, а батько забуває, що дітям потрібна не лише матеріальна підтримка, але й живе, тепле та щире спілкування, захист та підтримка. 

       Я щасливий ще й тому, бо обрав фах юриста. А ця професія – одна із найблагородніших, на моє глибоке переконання, у світі, бо робота суддею - це реальне служіння людям та державі, це трудова діяльність у традиційно згуртованому колективі однодумців. На перших етапах роботи у судовій системі (спершу у Кельменецькому, а згодом у Хотинському та Кіцманському районних судах) важко було, звичайно ж, впоратись із величезним об’ємом суддівської роботи, із надмірним психологічним навантаженням, із співпереживаннями разом із батьками чи рідними винних у тому чи іншому протиправному вчинку. Але з часом призвичаївся, навчився раціонально використовувати робочий час, вгамовувати свої душевні хвилювання та підпорядковувати свої думки та рішення лише вимогам його величності Закону. Часто чую від молодих правопорушників: «Скоїв той чи інший злочин, бо не тримав у руках Кримінальний кодекс і не знав, що ці дії є протизаконні». Але ж кожна людина не зобов’язана вчити Кодекс та знайомитись із внесеними до нього поправками. Важливо жити по совісті та справедливості і ніколи не порушувати Законів Божих, а вони віками твердять: не вбий, не зазіхай на чуже, шануй своїх батьків тощо. І ніколи у тебе не буде проблем із законом, навпаки буде сумління чесним.

     Коли вже мова зайшла за обрану професію, то запитаєте: «А як сталося, що спершу Ви обрали медицину і, навіть, працювали у ФАПі рідного села Берново, що на Кельменеччині? Відповідаю однозначно: медицина – це теж служіння людям, теж допомога обездоленим. Але й юриспруденція – це своєрідне медичне втручання у людські душі. Тільки з позицій законів та численних інших нормативних актів.  І своєрідне комплексне «лікування», причому і окремих індивідумів, і суспільства  в цілому, це «викорінення» таких «болячок» як зазіхання на чуже, насильство, обман, користолюбство, пристрасть до наживи та збагачення за чужий рахунок. А що вже говорити, про такі  суспільні «недуги» як наркоманія, алкоголізм, розпуста… Тож і прагнула моя душа чогось масштабнішого.

         Я щасливий, що працюю у чудовому колективі, в якому відмінний мікроклімат, в якому розумію всіх, і всі розуміють мене. Особливо завдячую своїм помічницям Валентині та Лесі за тісну співпрацю та допомогу. Приємно, що «обличчя» суду за останній час кардинально змінилось у кращу сторону і нагадує своєрідний храм Феміди. 

       Щасливий і в родинному плані, оскільки разом із дружиною ми виховали двох доньок, а тепер допомагаємо виховувати внуків. Мріється, що вони теж продовжать мою юридичну традицію.  

       На урочистостях на адресу ювіляра звучало чимало приємних слів. Подаємо лише окремі озвучені думки.

      Леся Анучкіна, секретар судових засідань: «Микола Васильович – це людина з великої Літери, з якою приємно спілкуватись та спрацювати…»

      Людмила Масюк, суддя: «Ювіляр не лише професіонал високого ґатунку, але й вчитель та наставник, який свій багатий життєвий та професійний досвід щедро передає молодим суддям. Скажу відверто – своїм становленням у якості судді я завдячую саме Миколі Васильовичу»...

Тож щасти Вам, шановний ювіляре, у подальшому житті !!!   

                                                 Валентина Бабюк, Кіцманський райсуд